Проскурова Людмила

 

 

 

ЭМАНСИПАЦИЯ

 

Ну, что ж мужчины так мельчают?

Ну, где же рыцари теперь?

Они, как женщины, болтают,

Потом рыдают от потерь.

 

Им снятся дивные богини,

Блистающие красотой,

Одетые в одни бикини,

В гареме мнят себя пашой.

 

И на диване им комфортно:

Не нужно силы прилагать,

И мышцы их висят свободно,

Им даже сумки не поднять.

 

А женщины сейчас сильнее:

Им нужно и детей кормить,

И мужа, что висит на шее.

И вряд ли можно их сломить.

 

Они сейчас мужик и баба,

И великанов всех сильней,

Но как же хочется, ребята,

Стать снова слабой...Но милей

Нам амазонкой быть.

Поспорим?

 

 

 

ОСЕНЬ

Осень - рыжая девчонка,

Постучалась у ворот.

Засмеялась чисто, звонко,

Закружила хоровод.

 

Хоровод из желтых листьев

С Летом красным повела,
Поразвесила багрянцы,

Разукрасила поля.

 

Лето вдруг засобиралось

Отдохнуть от тяжких дел,

Напоследок разгулялось,

И тихонечко в удел.

 

БЕЛОЕ И ЧОРНОЕ

Жизнь прекрасна и красива.

Если ты в ней оптимист.

Жизнь ужасна и слезлива,

Если в ней ты пессимист!

 

Если ты высокомерен,

На людей глядишь как царь,

То ты вряд ли будешь счастлив,

И в судьбе не государь.

 

Если ты богат без меры,

Но и жаден в одночас,

Могут быть одни потери,

Рок разрушив все сейчас!

 

Взлет высокий - больно падать,

Приземленный - не взлететь!

Чтобы к солнышку добраться,

Нужно все же попотеть!

 

Если сердцем добр и светел,

Если любишь ты людей,

Будешь ты на этом свете

Самым лучшим - мне поверь.

 

НІЧ НА КУПАЛА

На Івана на Купала

Я віночок свій сплітала.

Заплела я в нього косу

Трави буйні, чисті роси.

 

Заквітчала його маком

І пішла собі я шляхом

До веселої води,

Молодь теж пішла туди.

 

Запалили там багаття,

Танцювали всі з завзяттям

Та стрибали крізь вогонь

З криком й оплеском долонь.

 

Я віночок свій взяла

І до річки віднесла.

Та пустила по воді –

Хай підкаже, що в житті:

 

Мене чекає шлюбна ніч

З коханим у раю,

Чи із нелюбом життя,

В молодість без вороття?

 

Довго плавав мій віночок

Та приплив він у садочок...

Хлопець-красень там стояв,

Мій віночок він і взяв.

 

ПОПАСНА

Є на світі в степах

Невелике містечко:

Через нього у Крим

Мандрували по сіль.

 

І, стомившись від спеки

Й липневого вітру,

На ночівлю спинялись

Біля чистих джерел.

 

Розпрягали волів,

Пасли їх, спочивали,

А на ранок в дорогу

Вирушали поспіль.

 

Тут росли буйні трави,

Очерет та осока,

І співали пісні

Сизоокі пташки.

 

І була тут краса,

Що вражала у серце,

І у захваті люди

Залишались тут жити.

 

І зоветься те місто

Невеличке, прекрасне

Славним іменем -

Рідне місто Попасна.

 

 

ОСВІДЧЕННЯ В ЛЮБОВІ

 

Попаснянщина, рідненька!

Народився тут я. Зріс.

Кращої землі не треба.

Бо люблю тебе до сліз.

 

Кажуть, що маленьке місто,

Що - провінція вона.

Є на світі райські міста,

Але там мене нема.

 

Та не треба мені раю,

Бо мій рай - моя земля!

Попаснянщина рідненька –

Батьківщина ти моя!

 

Дякую тобі до неба.

Дай же Бог, щоб ти цвіла.

Попаснянщина, рідненька,

Ти мій рай - моя земля!

 

 

***

Заплутала Осень в лабиринтах лета,

Заплутала Осень с пшеничною косой,

И покрыла шалью в золотых монетах,

Поигравши в листьях землю предо мной.

 

Бриллианты - капельки заискрились всюду,

Бриллианты - капельки утренней росы.

Я ладонь подставила и поймала чудо:

Драгоценность дивную скользнувшую с косы.

 

Все еще сияет солнышко лучами,

Сад мой источает дивный аромат,

Яблок желто-красных павших между нами,

Как когда-то в юности, много лет назад.

 

Заплутала Осень в лабиринтах лета...

 

 

ПАМ’ЯТЬ

Як часто ніччю в сновидіннях

Я бачу ріднеє село.

Із благості святого Миколая

В долині народилося воно.

 

Жили тут дід і бабця мої рідні

В старій хатині на краю села,

А біля неї був садок вишневий,

І діточок четвірка в них була.

 

Жили-були і дітки підростали,

Плекали їх мов пташенят.

І добре було їм – та ось

Навала – прийшла війна.

 

І щастя в мить не стало.

Бабуня молодая змарніла

Бо війна забрала дідуню доброго мого

І наймолодшенького – Миколая.

 

Вернувся батько мій з війни.

Побачив – знищене село,

Побиті дружки, друзяки.

Усе неначе полягло

 

Печаль, журба і сльози рідних

Розбили серце молоде,

Та час минав і милий посміх

З’являвся на вустах ледь-де.

 

Давно нема вже діда й бабці,

І батька любого нема.

Та часто в снах вони приходять,

Щоб пам’ятали їх щодня.

 

Попаснянки

 

Попаснаянки, попаснянки!

Ви красиві, мов рижанки.

Гордовиті, як іспанки.

Терпеливіші, ніж бранки,

Всі турецькі полонянки.

Ви вчите, ш᾽їте прете.

Все уміють ваші руки,

Навіть в тяжкий час розпуки

Ви встаєте і йдитете.

І працюєте, так тяжко

Там де й чоловікам важко,

Але в свято, але в свято,

Та коли дають зарплату

Перевтілюєтесь ви у красунь,

Та просто жінок -

Чарівливих і сварливих

Попаснянок, попаснянок,

Найміліших всіх іспанок,

Парижанок і турчанок.

І вклоняємося ми

Вам до самої землі.

Ну а хто такії ми?

Ми -  усі чоловіки!

Попасняни, попасняни,

Причаровані ми вами

І не треба нам іспанок,

Парижанок і турчанок.

Ми кохаєм попаснянок!